Відділ освіти дітей з порушеннями зору ІСПП імені Миколи Ярмаченка НАПН України продовжує працювати над створенням корисного контенту для фахівців, які працюють з дітьми з порушеннями зору
Розвиток кожної дитини з порушеннями зору неодмінно пов’язаний як зі спадковими (вродженими) факторами, так і з впливом середовища. Існують два плани розвитку – біологічний (природний) і соціальний (культурний).
В основі атипового розвитку завжди лежать або органічні, або функціональні порушення нервової системи, або периферійні порушення певного аналізатора. Однак у ряді випадків, відхилення від нормального розвитку можуть бути викликані й причинами зовнішнього середовища, які не пов’язані з порушенням аналізаторних систем або центральної нервової системи. Важливою закономірністю атипового розвитку є співвідношення первинного дефекту й вторинних порушень.
Однак в останньому випадку взаємини біологічного й соціального в людині істотно змінюються. Співвідношення біологічних і соціальних факторів атипового розвитку зміняється передусім в залежності від віку дитини. При цьому в сприятливих соціальних умовах розвиток, що зазнав впливу біологічного фактору, згодом наближається до вікової норми, тоді як обтяжений ще й соціальними факторами – регресує.
З одного боку, вікові особливості, узяті у відриві від навколишнього середовища (головним чином соціуму й умов виховання), не можуть розглядатися як єдина причина відхилень у розвитку; а з іншого боку – неправомірним є заперечення ролі анатомо-фізіологічних особливостей дитини на тому або іншому віковому етапі як одного із факторів виникнення порушення. Ступінь опору організму патогенним впливам є різною у дітей і у дорослих, неоднакова вона й у дитини на різних вікових етапах розвитку.
Тобто, в ході індивідуального розвитку дитини постійно йде боротьба між незрілістю структур її організму й можливостями розвитку. Вразливими періодами дитинства є періоди «первинної незрілості» організму (у віці до трьох років) і перебудови організму в пубертатному віці, коли вже сформовані системи дитячого організму знову втрачають стан рівноваги, перебудовуючись на «доросле» функціонування.
При атиповому розвиткові спостерігається більша залежність соціально-психологічних компонентів від порушень природно-психічних властивостей, а також – виражена реакція особистості на порушення природно-психічних властивостей, що виникає в процесі її взаємин із соціальним оточенням.
Таким чином, ризик виникнення психологічних відхилень в розвитку дитини визначається сукупним впливом біологічних та соціальних факторів: вихідним станом здоров’я й негативними впливами середовища.
У процесі розвитку змінюється ієрархія між первинними й вторинними, біологічними й соціально обумовленими порушеннями. На початкових етапах основною перешкодою до навчання й виховання є органічне порушення (вторинне недорозвинення спрямоване «знизу нагору»). У випадку несвоєчасно початої корекційної роботи або в разі її відсутності, вторинні відхилення, а також неадекватні особистісної установки, викликані невдачами в різних видах діяльності, нерідко починають займати провідне місце у формуванні негативного ставлення до себе, соціального оточення й основних видів діяльності. Поширюючись на усе більш широке коло психологічних проблем, вторинне недорозвинення починає впливати на елементарні психічні функції, тобто напрямок патогенного впливу починає йти «зверху вниз».
Відповідно, атиповий розвиток характеризують властивості, обумовлені різного роду факторами, серед яких необхідно, насамперед, вичленувати первинні (біологічні й соціальні) і вторинні – психологічні фактори. Проаналізуємо їх більш детально.
Біологічні фактори визначають одну з необхідних передумов нормального розвитку особистості – наявність повноцінної анатомо-фізіологічної основи психічної діяльності. Як ми вже зазначали, відхилення від норми можуть бути викликані або спадковими фактори, або якими-небудь зовнішніми обставинами. Протягом усього періоду формування анатомо-фізіологічних структур організму дитини, як під час внутрішньоутробного розвитку, так і під час наступного дорослішання, існує певна ймовірність шкідливого впливу на цей процес.
Річ у тім, що вроджені або набуті порушення зору (захворювання сітківки, зорового нерву, ураження зорових зон мозку і т.п.) є тими первинними дефектами, які в свою чергу викликають вторинні функціональні відхилення (зниження гостроти зору, звуження або випадіння частин поля зору, порушення відчуття світла і кольору), що в подальшому негативно впливає на розвиток ряду психічних процесів (відчуття, сприймання, уявлення й т.д.).
Через зоровий порушення та його безпосередні наслідки у подальшому страждають вже вищі психічні функції, які надбудовуються над елементарними. Тобто, виникає довгий ланцюг відхилень у психічному розвитку дитини, в якому один функціональний порушення(наприклад, зниження гостроти зору) тягне за собою інший (відхилення в процесі зорового сприймання). Крім цього, первинний порушення виявляє себе не лише у порушенні візуального сприймання, перцептивної сфери в цілому, а й соціальної перцепції зокрема, редукованості або викривленні уявлень і Я-образів, сенсорній (зоровій) депривації, дефіциті сенсорного досвіду тощо.
Депривація (від лат. deprivatio – втрата, позбавлення) – це такий психічний стан, коли дитина не має змоги задовольняти свої основні (життєві) потреби достатньою мірою впродовж тривалого часу. Тобто йдеться про втрату чогось такого, що необхідно дитині для задоволення її певних важливих потреб. Це призводить до різних психологічних відхилень у поведінці та діяльності.
Відомо, що в процесі пізнання навколишнього світу найважливіша роль належить саме зору, зоровому сприйманню (завдяки йому дитина отримує, приблизно, 80-90 % інформації). Зір також є засобом спілкування між дитиною й батьками, іншими дорослими і дітьми, спілкування з навколишнім світом.
Відповідно, сенсорна (зорова) депривація – це знижена кількість сенсорних стимулів або їх обмежена мінливість і модальність, що призводить до інформаційної (когнітивної) депривації, яка перешкоджає створенню адекватних моделей навколишнього світу. Якщо немає необхідної інформації, уявлень про зв’язки між предметами і явищами, дитина створює «уявні зв’язки» (за І. Павловим),які часто є помилковими.
Отже, порушення зору є тими відхиленнями в розвитку дитини, які детермінують надалі увесь хід розвитку дитини, її діяльність у різних сферах, взаємодію як із предметним, так і з соціальним середовищем. Залежно від глибини зорових порушень відбувається редукція можливостей дитини, що проявляється або у вигляді утруднень діяльності, або у вигляді обмеження здійснення діяльності, або у вигляді повної неможливості здійснювати певну діяльність.
Група соціальних факторів пов’язана із правилами поведінки й діяльності людей або соціальних груп. Особливістю соціальних норм для дітей є те, що вони виступають фактором виховання, у процесі якого відбувається засвоєння соціальних цінностей, входження у соціальне середовище, засвоєння соціальних ролей і соціального досвіду. У цьому випадку однією з важливих функцій виховання є його керуюча функція, завдяки якій відбувається організація обставин життя, які впливають на свідомість і поведінку дітей, і при цьому забезпечується потрібний виховний ефект.
Фактор соціального оточення, постійного соціального впливу на дитину є другою абсолютно необхідною складової в процесі становлення особистості й усіх її компонентів. Значення соціального фактора в становленні особистості неможливо переоцінити. Будь-які перекручування у впливі цього фактора, тобто, так зване «неправильне виховання», не можуть не відбитися на процесі становлення особистості дитини, її характеру. Тривалі й грубі помилки в психолого-педагогічному, виховному процесі можуть призвести до виникнення дисбалансу в різних адаптивних системах, як на біологічному, так і на соціальному рівнях.
До негативних соціальних факторів ми передусім відносимо порушення первинної та вторинної соціалізації. Дошкільний вік, як черговий етап онтогенезу, є настільки значущим для формування особистісного благополуччя дитини з порушеним зором, що охопити усі можливі негативні соціальні чинники надзвичайно складно. Проте, оскільки такі фактори існують, спробуємо їх проаналізувати.
Спочатку зупинимось на сімейних факторах ризику. Функція первинної соціалізації обумовлена тим, що родина є першою й головною соціальною групою, яка активно впливає на формування особистості дитини дошкільного віку. Роль родини полягає у поступовому введенні дитини в суспільство. Первинна соціалізація у формуванні особистості відіграє особливо важливу роль, коли дитина ще несвідомо засвоює зразки й манеру поведінки, типові реакції старших на ті або інші проблеми.
Так зокрема, джерела здатності любити лежать у стадії залежності, коли дитина одержує від батьків любов і безпеку й вчиться покладатися на інших, виражати почуття прихильності.
На стадії незалежності дитина засвоює, що вона має в своєму розпорядженні власні сили й можливості, а також те, що вона здатна упоратися зі своїми першими фрустраціями. Якщо батькам вдається проявляти мудрість стосовно спалахів емоцій і агресивності, дитина отримує у своє розпорядження засоби для того, щоб у подальшому прийнятним чином регулювати свої агресивні тенденції.
Серед дефектів первинної соціалізації безпосереднє значення мають: нездоровий психологічний клімат родини, неправильне виховання в родині, неповна родина, виховання поза родиною. У нездоровий психологічний клімат родини свій внесок роблять конфлікти її членів, а також тривожність, емоційна нестійкість, ригідність матері, непевність у собі батька тощо. Матері взагалі частіше батьків обумовлюють відхилення в особистісному розвитку дітей.
Порушення первинної соціалізації в родині можуть мати принципове значення в першу чергу тому, що дитина ще не засвоїла інших (позитивних) зразків соціальної поведінки, вона повністю залежить від старших і зовсім беззахисна перед ними.
До неправильного виховання, його типових помилок відносять: гіперпіклування (потурання й т.п.) або гіпопіклування (емоційне неприйняття, жорстокість, завищені вимоги тощо).
Досить часто батьки роблять велику помилку, постійно демонструючи дитині, що не вірять у її сили (приклад гіперпіклування). «Дай я краще зроблю», «У тебе однаково нічого не вийде», – фрази, які можуть назавжди засісти в голові дитини, і серйозно відбити в неї бажання що-небудь робити самостійно.
Ще одним фактором ризику є «батьківське програмування», тобто нав’язування дитині власного світобачення, власних цінностей, стилю й програми життя. Негативним наслідком цього є формування конформної особистості, яка позбавлена самостійності у виборі власних шляхів, що призводить в кінцевому результаті до невпевненості в собі, зростання тривожності.
Крім того, для багатьох сучасних сімей характерною є ситуація, коли дитина – «кумир сім’ї», тобто дитячі потреби ставляться над усе. Наслідком сімейної взаємодії такого типу стає порушення емоційної децентрації – одного, із найбільш важливих новоутворень дошкільного віку. Дитина, в якої несформована емоційна децентрація не може сприймати й враховувати у своїй поведінці бажання та інтереси інших людей, вона сприймає світ тільки з позицій власних бажань та інтересів, не вміє спілкуватись з однолітками, не розуміє вимог дорослих, важко адаптується в колективі.
Порушена обіцянка, публічне приниження, переважання інтересів інших людей над дитячими інтересам (гіпопіклування) – такі вчинки дорослих сильно впливають на дитину і її ставлення до власних батьків. «Роби що хочеш, мені однаково», – таке ставлення батьків кривдить анітрохи не менше, аніж постійні заборони й диктат. Байдужне, відсторонене ставлення до власної дитини з боку батьків може стати причиною серйозної психологічної травми, що накладе свій відбиток на все майбутнє її життя.
Найпоширеніша причина образи дітей на своїх батьків – їхнє невміння або небажання зважати на думку дитини, неповажне ставлення, презирливі й принижуючі висловлювання: «Мало чого ти хочеш!», «Будеш робити так, як я говорю». Сильно ранить дитину також порівняння із братами, сестрами, або друзями, особливо якщо воно не на її користь.
Інший фактор ризику – неповна сім’я або конфлікти між членами родини. При вихованні в неповній родині дитина часто не одержує необхідних зразків поведінки дорослого. Мати – необхідний агент соціалізації, «компонент» соціальної ситуації розвитку дитини, від якого залежать практично всі новоутворення, особливо першого року життя.
Депривація материнського піклування (емоційна депривація) про дитину є тією психічною травмою, яка виступає у вигляді надмірної чутливості дитини до зовнішніх соціальних впливів на її особистість в цілому. Очевидно, що вона викликає до життя механізми психологічного захисту, які не тільки знижують рівень такої чутливості, але й перешкоджають задоволенню актуальних дитячих потреб.
Внаслідок сімейних конфліктів у дітей виникають характерні зміни у поведінці: покірність, боязливість, схильність до депресивних настроїв тощо.
Таким чином, родина – головна ланка того причинного ланцюжка, що зумовлює виникнення асоціальної поведінки та соціальну дезадаптацію дитини в дошкільному віці.
Порушення вторинної соціалізації передусім пов’язані із дошкільним навчальним закладом. Найважливішу роль у тому, якою виросте людина, яким чином відбудеться її становлення відіграють люди, у безпосередній взаємодії з якими протікає її життя. Їх прийнято називати агентами соціалізації. За своєю роллю в соціалізації агенти розрізняються залежно від того, наскільки вони значущі для дитини, як будується взаємодія з ними, у якому напрямку і якими засобами вони роблять свій вплив.
Перша зустріч дитини з чужим значущим іншим багато в чому визначає подальшу взаємодію дитини з порушеним зором з усіма значущими дорослими. Інколи пересічний вихователь не здатен правильно сприйняти і відреагувати на окремі звернення дітей. Ефект від цього може виявитись різним. Це може або стимулювати активність і самостійність дитини, сприяти позбавленню її від егоцентризму, або може стати причиною фрустрації потреби у безпеці, зумовлювати виникнення й зростання особистісної тривожності тощо.
У дошкільному навчальному закладі дорослі подекуди пред’являють до дитини надмірні вимоги, які суперечать віковим та індивідуальним можливостям дитини, що порушує її емоційний комфорт та самопочуття, гальмує формування її особистості.
Крім того, в дитини може виникнути серйозний внутрішній конфлікт як результат інтеріоризації зовнішніх конфліктів з однолітками. Складні ситуації дозволяють дитині накопичити досвід боротьби, стимулюють її активність, сприяють її особистісному розвитку. Однак це відбувається тільки тоді, коли ступінь труднощів є посильним для дитини, відповідає її можливостям переживання стресу без негативних наслідків для психологічного здоров’я.
Отже, стратегічні й тактичні помилки виховання нерідко виявляють себе у дошкільному навчальному закладі. Істотну роль при цьому відіграє неправильне виховання, причому емоційне неприйняття сприяє формуванню жорстокості; гіперпіклування стримує появу відповідальності; потурання дитячим забаганкам обумовлює неадекватний рівень домагань, жадібність; жорстокість породжує пасивних, безініціативних, брехливих або ж жорстоких людей; завищені вимоги викликають неврози.
Таким чином, нерідко дошкільна установа як інститут соціалізації не в повній мірі виконує свої функції. В такому разі, умови дитячого закладу призводять до стресів та депривації потреб дитини, до виникнення фрустрації тощо.
Виховання поза родиною (наприклад, в умовах дитячої лікарні або санаторію) – це умовне виховання, яке на відміну від безумовного, материнського, змінюється залежно від того, як складаються стосунки дитини з різними дорослими. Це одна із причин соціальної депривації (ефект госпіталізму) – незадоволення потреб дитини (коли задовольняються переважно її базові, біологічні потреби на шкоду іншим потребам розвитку, як психічного, так і соціального рівня), що накладає свій глибокий відбиток на весь хід онтогенезу.
Соціальна депривація – це зниження або відсутність у дитини можливості спілкуватися з іншими людьми, жити, функціонально й культурно взаємодіючи із соціумом. Порушення контактів особистості із суспільством може спровокувати характерний психічний стан, що служить патогенним фактором розвитку й може зумовлювати появу деяких психосоматичних розладів.
Так зокрема, дитина, що росте в «закритих» установах гостро відчуває потребу в доброзичливому спілкуванні й, у той же час, вкрай важко встановлює такого роду контакти з навколишніми людьми.
В умовах виховання поза родиною також чітко простежується закономірність депривації психіки: пізнавальних процесів (наочно-образне мислення), регулятивної функції (емоційна нестійкість) і т.п. Тобто, різні види депривації складно між собою переплітаються. Деякі з них можуть об’єднуватися, одна може бути наслідком іншої.
Умовне виховання також фруструє дитину, проявляючись у дихотомії «потреби – способи їхнього задоволення». Особливо чутлива до таких умов потреба в спілкуванні: при її незадоволенні страждає самосвідомість дитини, відкритість до світу, прихильність до дорослого.
Таким чином, порушення вторинної соціалізації – це ті соціальні фактори, умови життя й виховання, які перешкоджають освоєнню дитиною культурних норм і стандартів, прийнятих у даному соціумі.
Неправильне виховання, соціальна та емоційна депривація ведуть до формування ненормативних властивостей характеру дитини – соціально засуджуваних способів задоволення потреб. Зокрема, жорстокість – це нездатність до емпатії, яка може бути способом задоволення потреби у самоствердженні за рахунок приниження іншої дитини; жадібність – це ненаситне прагнення до присвоєння предметів, як редукція потреби в освоєнні світу; облудність – це тенденція до створення образу ідеального Я – потреби бути особистістю.
Отже, можна ствердно говорити, що особистісний розвиток дошкільників з порушеннями зору відбувається в умовах сенсорної (зорової), соціальної та емоційної депривації, яка суттєво утруднює задоволення актуальних потреб дитини та призводить до дефіциту особистісного досвіду (сенсорного, соціального й емоційного), зумовлюючи у подальшому виникнення фрустрації, що виражається в характерних переживаннях і поведінці: апатія, агресія, регресія (поведінка, яка проявляє себе в мінімізації потреб) та стереотипія (порушення власної працездатності і наслідування чиїхось дій) тощо.
Слід зазначити, що самоприйняття й самоповага особистості є загальним знаменником, інтегральним виміром благополучного розвитку, тоді як негативне самоставлення свідчить про зворотне.
Як нормативні, так і ненормативні психологічні властивості особистості закономірно проявляються в діяльності дитини, логіка якої поглиблює її взаємостосунки зі світом, одночасно породжуючи і нові потреби, і нові способи їхнього задоволення.
Дошкільний вік як етап психосоціального розвитку надзвичайно складний, оскільки на нього припадає відразу дві кризи: перша криза 3-х років, і другий – криза 6 років. Ці кризи характеризуються тим, що в цей час може відбуватися декомпенсація органічної патології, а також, може проявляти себе підвищена схильність до різних психогенних реакцій.
Як наслідок, зорова (біологічна, сенсорна, психічна, когнітивна) і соціальна депривація у своїй єдності й взаємодії породжує сукупність несприятливих психологічних факторів, які є вторинними стосовно дії первинних факторів природного й соціального середовища й заявляють про себе приблизно на третьому році життя дитини з порушеним зором.
Як зазначалось, кризи розвитку мають складну структуру, що включає негативні поведінкові та особистісні (характерологічні) феномени. Це обумовлено тим, що в критичні моменти розвитку значно вище ймовірність «нагромадження» й «прояву» різного роду девіацій.
Якщо патологічні прояви особистості перебувають у компетенції психоневрологів і психіатрів, то в компетенцію психолога входить корекція проявів у психології дитини, що відхиляються від норми.
Недорозвинення вищих психічних функцій і вищих характерологічних утворень нашаровуються на первинний дефект, і на ділі виявляються менш стійкими, аніж недорозвинення нижчих, або елементарних психічних процесів, безпосередньо обумовлених самим порушенням. Чим менше порушення пов’язане з біологічною основою, тим краще воно піддається психолого-педагогічній корекції. Те, що виникло в процесі розвитку дитини як вторинні утворення, може бути профілактично попереджене або усунуте.
Саме тому, головний акцент у діяльності практичного психолога повинен бути зроблений не стільки на психологічній допомозі дитині з порушеним зором в дошкільному віці, скільки на профілактиці таких відхилень, попередженні їхнього виникнення, що передбачає обов’язкову кооперацію з безпосереднім соціальним оточенням дитини, надання йому необхідної консультативної допомоги.
Нагадуємо, що за фаховою консультацією можна звернутися:
до відділу освіти дітей з порушеннями зору: https://www.facebook.com/
Написати лист на: viddiltiflo@gmail.com
А також до фахівців Психологічного консультативно-тренінгового центру ІСПП імені Миколи Ярмаченка НАПН України: https://www.facebook.com/
Зателефонувати на гарячу лінію підтримки: +380957713079
Написати листа на: psychdopomoga@gmail.com